Дуже часто мені доводиться чути від інших людей фразу «Я його (її) відпустила і пробачила»… Та за мить всі епітети про те, яким він насправді виявився «якимось», як боляче зробив, принизив, образив, зрадив, розчарував… але… “Я його відпустила і пробачила”! Правда, буває що люди всіма своїми словами та діями декларують те, як вони «відпустили» ту чи іншу ситуацію і тут же у фарбах починають воскрешати її в пам’яті, переказуючи всі жахи в найдрібніших подробицях знову і знов. Коли я звертаю на це увагу, вони кажуть “ну що в цьому такого, так, я все пам’ятаю, але головне, що я відпустила, я зла не тримаю!”. “Е, ні, так справа не піде” – відповідаю я, і ось чому:
1.У світі фізіології немає поняття учора, сьогодні завтра. В ньому все тут і зараз. Коли ми емоційно включаємось і воскрешаємо в пам’яті негативні події з минулого, наш мозок не розцінює це як «колишнє та відреаговане», а приймає наші переживання як актуальні, що відбуваються «тут і зараз». Згадуючи конфлікт, ми відчуваємо розпач, досаду, страх, гнів, іноді провину (гнів спрямований на себе), розчарування та ін.. Деякі клієнти навіть кажуть що згадуючи, вони зберігають зовнішній спокій у той час як у глибині душі, в уяві вони кричать від безсилля. Нерідко відновлювані образи настільки сильні, що на очі раптом накочують сльози, важко дихати, у когось ледве помітно реагує серце або шлунок — все це ознаки того, що мозок прийняв інформацію і відреагував на неї викидом певних гормонів. Виходить, що ситуація трапилася з нами давно, а ми посилаємо головному мозку команду боротися зі стресом зараз, знову і знову.
Навіть якщо ми не відчуваємо сильних душевних переживань, мозку все одно доводиться обробляти інформацію як актуальну, витрачати на неї енергію — аналізувати та приймати рішення. Так люди, які обговорюють негатив із життя інших людей і навіть серіалів (а будь-який чужий негатив знаходить реакцію у відповідь у нашому мозку через дзеркальні нейрони), згодом починають скаржитися на зниження імунітету, ослаблення пам’яті, уваги, загальну фізичну слабкість і що більше то далі за класикою психосоматики (виразки, серце, алергії та ін.). Тому важливо не тільки не воскрешати свій негатив, а й намагатися не вислуховувати чужого, спілкуватися з людьми, які обговорюють щось цікаве, що викликає позитивні переживання.
В психотерапії є таке поняття «ретравматизація», загалом воно означає те що, згадуючи травму, на рівні психофізіології людина переживає її знову. Тому перше, що їй необхідне під час опрацювання — створення безпечних умов, підтримка, опора, ресурс, план виходу та супровід. Проговорити проблему важливо, проте якщо так і залишитися на рівні проговорення та прокручування травматичних спогадів в уяві, згодом гормональний дисбаланс призводить лише до психосоматичних проблем. Ситуацію необхідно опрацювати та відпустити. Але відпустити легше сказати, аніж зробити.
2. Проблеми “відпускання”. Їх безперечно багато, але я напишу про ті що не так часто у нас на слуху. У роботі з ускладненим горем психотерапевти часто відзначали такий феномен, що горючі наче спеціально застрягають у горюванні. Це послужило поштовхом щодо різноманітних експериментів. Так, н-д, при одному дослідженні психофізіології горювання, були відібрані жінки в контрольну групу (пережили горе) та експериментальну (застрягли в горі). Коли обом групам надавали фотографії померлих близьких, у жінок другої групи апаратура діагностувала включення центру насолоди, тоді як у першої групи він мовчав. Однак навіть без подібних експериментів, психотерапевти, що працюють з травматиками, часто відзначають клієнтів для яких травма стає залежністю, і для того щоб отримати вироблення природних опіатів (гормонів задоволення) вони прагнуть постійно воскрешати в пам’яті негативні події, підсвідомо опираючись психотерапії. Це відбувається не тому, що вони «погані», а тому, що частіше такі люди виростають в умовах, де не було можливості навчитися отримувати позитивне підкріплення іншим чином, окрім як через страждання. Перш, ніж опрацьовувати залежність від травми, ми ставимо завдання створення того самого ресурсу, який допоміг би отримувати задоволення інакше. Тому що «святе місце порожнім не буває». Мозок не терпить порожнечу, і будь-яку інформаційну «дірку» що виникла, прагне заповнити, якщо заповнити нічим, він повертається до минулого досвіду.
Насправді, крім зазначеного, існує безліч психофізіологічних феноменів, за якими мозок може застрягати на тій чи іншій інформації. Найчастіші з них зводяться до того що, вступивши у той чи інший конфлікт ми:
- не завершили його (щось перервало і ми не змогли дати відсіч або розставити крапки над і);
- не знайшли рішення (поконфліктували, але для себе не знайшли варіанта, який міг би бути ефективним у вирішенні цього питання);
- не розібралися, не винесли досвіду (вступили в конфлікт, але так і не зрозуміли, що його створило і що дало змогу йому відбутися і розвернутися);
- доповнили конфліктну ситуацію неперевіреними деталями (побачили опонента через призму стереотипів і не розібралися в тому, що насправді сталося і як бачить ситуацію він);
- не змогли інтегрувати (начебто в конфлікті все логічно і все зрозуміло, кожен зі своїми правами, але ми не приймаємо ситуацію такою, якою вона є), тощо.
Усвідомлення причини, яка змушує нас прокручувати в голові ту чи іншу негативну подію – 70% подолання шляху до її вирішення. Якщо ми хочемо відпустити ситуацію, то мозку потрібно дати для неї завершальну команду згідно з виявленим, інакше він постійно прокручуватиме її в пам’яті, вимагаючи завершення процесу. При цьому ми не говоримо про позитивізм у тому контексті, коли, дивлячись на чорне, люди змушують себе вірити в те що це біле. Завершення конфлікту може бути і позитивним, і нейтральним, і навіть негативним (переривання зв’язку). Просто важливо сприйняти як факт, що частково відпустити = завершити, поставити крапку (або реальною фізичною дією або доступними техніками візуалізації).
3. Час і завзятість. Жоден нервовий зв’язок не згасає в мозку раптом. Якщо ми вирішили розлучитися з якоюсь інформацією, нам треба розуміти що окрім «заміщення» для згасання рефлексу потрібен час, що довше ми живемо з травмою чи образою – то більше. Прийняти рішення про позбавлення негативних спогадів, це дуже важливий крок. Однак набагато важливіше втілити це рішення та довести його до кінця. На заваді цьому шляху часто стає все та ж фізіологія. Тут одних вольових процесів недостатньо і потрібне супутнє опрацювання альтернативних варіантів.
Проблема полягає в тому, що будь-яка звичка це насамперед «витоптана доріжка» нейронних шляхів, і для того щоб «стежка заросла», потрібно спочатку прокласти альтернативну (нову) стежку, задіяти її, і лише потім покинути ходити старою. Щоразу коли виникає та чи інша проблема, яка підсвідомо пов’язана з колишньою травмою, конфліктом або поведінкою якої ми прагнемо позбутися, всі асоціативні зв’язки ведуть до «старої стежки». Наше завдання: виявити причину «не відпускання» = створити модель конфлікту, що задовільняє нас (як мінімум прописати на папері) = шляхом проговорення та аналізу виявити асоціації з нашою проблемою = направити їх на інший шлях — прийнятне для нас завершення конфлікту (від реальних дій і проговорення теми з «кривдником», до елементарної візуалізації рішення, що задовольняє нас).
4. Відпускання ситуації на самоплив. Часто можна почути що, розпочавши опрацювання того чи іншого конфлікту чи травматичного переживання, людина починає робити паузи, а через час відкочується назад. Одна з причин такого стану в тому, що оскільки мозок не терпить порожнечі, він не терпить і невідомості. Мозок буде прагнути до завершення будь-яких процесів і якщо ми не даватимемо йому конструктивних відповідей, він знаходитиме їх сам у тому, що вже зберігається в нашій пам’яті. А там в арсеналі «з нагоди» швидше за все колишні помилки, невідпущений негатив, деструктивні моделі поведінки, установки що заважають (інакше ми не застрягли б у проблемі або не прийшли з цим питанням до фахівця). Свого часу також і з цієї причини в психотерапії варіант зустрічей 1 раз на тиждень був обраний як оптимальний, оскільки за цей проміжок клієнт задавав пошук, приміряв існуючі варіанти рішення, і водночас не встигав у «незавершену порожнечу» вбудувати деструктивні автоматизми.
5. Проекція. Про суть механізму проекції чули і знають багато хто. Якщо описати його коротко щодо нашого питання, то сенс полягає в тому, що насправді ми гадки не маємо про те, що собою являє інша людина насправді. Про що вона думає, чого вона прагне, що вона хоче сказати своєю поведінкою і чи хоче взагалі щось сказати, чи чинить так автоматично, тощо. Навіть читаючи цю статтю кожен з вас вкладає в неї зовсім різний зміст і значення, можливо навіть відмінний від того, що хочу сказати я). Саме тому що наш мозок не терпить порожнечі та невідомості, він намагається заповнити всі інформаційні прогалини, і частіше заповнює саме нашим особистим досвідом, нашими особистими переживаннями (або стереотипами та забобонами). Аналізуючи незрозумілу поведінку іншої людини, він постійно надсилає запит до нашого досвіду — «що б я думав, коли робив це; що б змусило мене зробити так; чого б я хотів досягти, кажучи це» і т.д..
Часто трапляється так, що ми носимо у собі образу і переживаємо конфліктну ситуацію в очікуванні, що кривдник усвідомлює свою неправоту та виправить допущену їм помилку. Насправді ж кривдник може навіть не здогадуватися що своєю поведінкою зачепив нас, що зробив щось погане, на наш погляд і т.д.. Перехід позиції з “мене образили” в “я образився” відкриває можливості для пошуку варіантів завершення та відпускання конфлікту. Я образився тому що те що відбувається, зачепило якісь мої глибинні незадоволені переживання — які? Що потрібно зробити для того, щоб їх задовольнити? Часто люди кажуть — я зробив висновок із цієї ситуації і відпустив її. Швидше за все це означає, що він знайшов якесь переживання, що “кривдник” актуалізував (пробудив), зробив висновки про те, як посилити себе в цьому питанні і таким чином завершив конфлікт — вже немає сенсу обмірковувати його знову і знову.
6. Ресурс. Якось в метро дві дівчини обговорювали своїх батьків. Одна скаржилася на те, як її мама тільки й знає, що обговорює конфлікти сусідів, жахливості новин і телепередач, свої болячки та проблеми. А друга відповіла — «а чим їй ще займатися, вона сидить весь день вдома, не працює, чоловіка немає, ти в роз’їздах…». Вище я весь час пишу про те що, якщо ми хочемо позбавитися чогось негативного, нам потрібно створити щось альтернативне яке займе це місце. Якщо ми не вміємо знаходити і бачити позитивне у своєму житті, позбавившись одного негативу, ми терміново знайдемо інший і займемося його аналізом, принагідно отруюючи свій організм непотрібними нам гормонами. Тому, коли перед вами стоїть завдання відпустити будь-що, спочатку створіть собі ресурс, з якого наповнюватиметеся. У цьому вам допоможе вправа з цієї статті Список задоволень
Автор: Анастасія Лобазова, психолог-психотерапевт, спеціаліст із психосоматики.