«Тримай язика»

Це сталося після ранішнього роздавання ліків. Я якраз зачиняла двері «аміназінки», як з коридору до мене почали доноситись волання кількох пацієнток.

«Помогите, она сейчас проглотит язык» — кричала одна

«Не проглотит, а откусит, дура» — перебивала її інша

«Врача-врача, ой мамочки, что ж это такое делается» — кричала третя…

Збентежений натовп майже силою заштовхнув мене навспак, разом з бідолашною Зайцевою.

Вигляд звичайно та мала не для слабкодухих… Голова закинута назад, очі витріщені настільки сильно, що здавалось от от вискочать з орбіт… Сама Оксана безупинно переминалась із ноги на ногу, її руки застигли в положенні «богомола» і ані примовками, ані реальними діями змінити щось було просто нереально. Вона жадібно хапала повітря ротом, з якого неупинно текла слина і начебто нарочито вивалювався язик…

Не встигла я промовити ані слова, як ззаду підбігла Петрівна, вколола щось Зайцевій, потім ще раз, уклала її на кушетку і запевнила мене, що подіяло, отже минолося.

«Такое случается редко, конечно, только у тех, кто давно принимает — сказала Петрівна – но готовой нужно быть всегда. Экстрапирамидный синдром — побочка, а ты думала нейролептики и прочая ересь, которой их тут пичкают это так, просто, типа валерьянка?

…Это сейчас тебе каждая таблетка под роспись, а раньше, когда их было валом, девки себе домой галоперидола жменями набирали, мужьям в водку подсыпали, чтобы их сковывало, думали так пить скорее бросят с перепугу… а оно видишь какая гадость…

…Ну что, ручки-ножки не трясутся уже? Ну вот и прекрасно, пошли работать. Вон твоя Зайцева уже в себе»

— Ну как тут, Оксанка, нормально все? – віддалявся від мене голос Петрівни — Ну полежи, полежи еще… или походи, гоняет еще? Ну походи, походи. Эх, Оксанка-Оксанка…