Просто Петрівна

Палатну медсестру моєї зміни всі називали просто Петрівна. Вона сама так і казала, мовляв, клич мене просто Петрівно, мене тут інакше ніхто не знає, навіть пацієнти. Але коли вона щось розповідала про себе, то неодмінно підібгала нижню губу і промовляла Олюшка (Олюшечці, Ольгонька, тощо). Сміхотушка-белькетушка, все в неї завжди було весело і позитивно. Згодом нас таки розвели по різних змінах, бо вирішили, що все аж занадто злагоджено в нашому тандемі, не зрозуміло хто страчає, а хто кого покриває.

Петрівна була невисокого зросту, але важила щонайменше 100 кілограмів. Якось я навіть подарувала їй на день народження чашку, де був зображений слон, що уявляв себе мишкою. Підштовхнув мене до цього саме той випадок, коли як зазвичай у нас водилося, вночі ми виходили з нею заповнювати документацію, і вона уявляючи себе балериною виставляла то одну, то іншу ногу вперед, тягнучі запливший жирком носочок. Та цього разу вона зробила кілька розворотів, під підбадьорююче «опа-ля, опа-ля», врізалась в стіну і потім довго бідкалась, що балерина з неї не дуже.

З Петрівною в нас був свій ритуал. Щойно всі денні лікарі та медсестри покидали відділення, ми бігли на трамвайну зупинку, купляли пакетики «капучіно», по 2 стакани соняшникого насіння і стрімко бігли назад. Та от вночі, коли всі засинали, ми виносили великий стіл на середину довжелезного коридору, заливали в себе кип’ячу суміш тої штучної кави, та нападали на насіння, періодично промовляючи: «Ну что, давай писать уже может?» — «Угу, щас эту жменьку дойду»… Через пів години знову: «Ну что, давай уже?» — «Та ща, на дне уже осталось…», аж до самого «Блин, уже светает, пора всех будить!» — «О все, все пишем-пишем!».

Не можу нічого сказати за її чоловіка, бо він чи то був номінальним, чи то взагалі його не було, але Петрівна сама виховувала дочку, наймала репетиторів, поступала її в училище. Вона завжди бралась за будь-яку роботу, з радістю підміняла і мед сестер і навіть санітарок, незважаючи на всі заборони працювала по 2 суток кряду, аби хоч щось заробити в додачу. В вільний від роботи час, вони з юною дочкою шили брюки, які корейці потім продавали у торговому центрі біля станції метро «Барабашова», і всеодно постійно шукала хоча б будь-який заробіток.

Якось, коли ми колективом відзначали її народини, всі бажали їй стандартного здоров’я, здоров’я, здоров’я. І тут одна з санітарок в серцях задоволено заволала «Олюшка, милая, пусть всегда тебе счастье будет и много-много денег!!!». «Зачем мне много денег???» як вдрізала Петрівна – это ж надо будет их ночами в стопочки складывать, считать-пересчитывать, а я итак нихрена не высыпаюсь…»