Незручна лікарка

Тамара Георгіївна була другим лікарем у відділенні після завідувачки. Висока статна грузинка, що спадкувала від мами розкішне чорне волосся, густі брови та немов трохи підфарбовані великі карі очі. Можливо, як для жінки вона здавалась трохи завеликою, але в цілому все завелике було в ній дуже гармонійне. Подеякували, що вони з родиною приїхали з «Западенщини», але так чи інакше вона дійсно виділялась серед всього колективу не лише своєю оригінальною зовнішністю, і легким, незрозумілого походження акцентом, а і саме характером — своїм ставленням до пацієнтів, їхніх родичів, тощо.

Вона завжди з’являлась доволі неочікувано, та так само непомітно полишала відділення в кінці робочого дня. Часто було взагалі незрозуміло, вона є на роботі, чи ні, та перетиналися ми настільки дивно, що при зустрічі наших очей виникало враження, наче вона горячково пригадує, хто я взагалі така і що тут роблю.

В її кабінет не прийнято було заходити, наче він якийсь прокажений. Та і не було там нічого цікавого, лише купи паперу з беззмістовними графіками та порожня шафа. Навіть халат кожного дня вона приносила з собою і забирала, щоб не пропахнув відділенням. Коли до неї приходили родичі пацієнтів, вона вела з ними довгі і нудні, як здавалось тоді, бесіди. Через це, як ніхто інший, Тамара Георгіївна засиджувалась на роботі допізна, незважаючи на те, що родина в неї була велика. Багато хто з персоналу не соромлячись казав що мабуть її саму торкнуло, бо вона майже жила своїми пацієнтами, та нерідко навіть приносила для них то картоплю зі своєї городини, то садові яблука. Деяким родичам передавала коштовні ліки загального медичного використання чи бинти з ватою для перев’язок…

«Наче більше нема чим зайнятися» — казали санітарки. «Наче більше нема куди витрачати гроші» – казали сестри милосердя.
Іноді, минаючи її кабінет, можна було почути обривки фраз:
«Я не могу тебя долго держать здесь, почему милиция не приструнит твого сына?»
або
«Все выписываем, уже итак перебор… Но если вообще нечего будет есть, приходи, как-то положим»
чи
«Куда вы так торопитесь, она еще не готова, вы думаете каждый суицидальный кричит на все стороны вот сейчас возьму и убьюсь?»

Такі фрази змушували затримуватись і робити вигляд наче робиш щось важливе, прикипаючи вухом до замкової щілини. Але згодом вони і давали розуміння, за що її так не любили інші лікарі. «Опять Тамарка со своей благотворительностью…» гнівалась завідувачка, і автоматично всі інші починали на неї сердитися, хоча що саме «опять» майже ніхто і не знав.

Всі позіхали з легкістю, коли виявляли, що на сьогодні вона вже покинула відділення.
Чужерідна, дивакувата, не сприйнята колективом… Така собі «незручна лікарка».
Та в голові так і стояло «Господи, ну зачем я ее выписала, я же говорила ему рано еще…»