Той хто не грає

Зовні, на перший погляд, Охрипенко не виявляла жодних суттєвих ознак будь-якого розладу. Та якщо затриматись і придивитись, ставало ясно, що обличчя в неї неживе, мов воскова маска, як і руки, що час від часу самі собою складались в неприродні, театральні жести. Все, що заважало їй нормально функціонувати, це те, що в глибині душі вона була впевнена, що все наше життя — театр, а ми його актори. Вона, звичайно, грала головну роль, і все б нічого, якби роль ця мала якусь зрозумілу для неї мету, та фінал, до якого вона б прагнула.

А так Охрипенко ходила вздовж коридору завжди мовчазливо та розважливо, майже ні на кого не звертаючи уваги, оскільки була поглинута сама собою. Всі її роздуми оберталися лише навколо того, щоб здогадатися, яка сцена наступна за сценарієм, хто що має казати, як їй належить реагувати, до чого це призведе, та чим врешті решт все це має скінчитися. Але як сильно вона не намагалася все це збагнути, кожного разу все йшло не за планом, і мимоволі їй доводилось переглядати всі попередні думки з поправкою на «чужу реальність».

Кажуть, що до лікарні її привозить чоловік, але мені жодного разу не випало його бачити. Та от старшого сина, великого зсутуленого хлопця, років 22х, якого перестріла всього один раз, я запам’ятала досить добре. Бо якось так склалося, що за довгий місяць її перебування у лікарні, син прийшов лише один раз. Не знаю, для чого, але він не висидів поруч із нею і 5 хвилин. Охрипенко навіть нічого не казала, просто дивилась на нього, та коли протягла руку, щоб торкнутися синової щоки, він вигукнув:

— Как ты уже достала, отвали, а?!

Підскочив трохи не перекинувши стіл, і розхитуючись по сторонах, як моряк серед гойдавиці, впевнено, з задраною до гори головою, рушив до санітарки, щоб та відчинила йому двері.

Охрипенко продовжувала сидіти з тим самим кам’яним обличчям, та на мить мені здалось, що вона взагалі не дихає. Потім та підвелась і незграбно почовгала в палату. Складалось враження, що ноги її зовсім не слухаються, але обличчя виражало все той самий спокій, та стурбованість сценарієм, фінал якого вона знову не вгадала.