Рукавички

Гумові рукавички, це мабуть самий фруструючий елемент медицини минулого віку. Функції в них наче і благородні, але на справі, вони унеможливлюють будь-яку нормальну роботу. Починаючи з того, що зайва гума не дає можливості виконувати будь-які маніпуляції, пов’язані з дрібною моторикою – обережно брати і утримувати дрібні деталі; не дає відчувати на дотик матеріал, з яким ти працюєш; чіпляється за джгути заважаючи протягти їх кінцівки, сплутується з бинтами, тощо. Та закінчуючи тим, що здебільшого розчини все одно проскочують через манжети, бо ті закороткі, руки впотівають і замість нормальної роботи рукавички додають більше роздратування, ніж користі…можливої користі. Тому більшість нехтує ними, коли працює навіть з небезпечною хімією, або в маніпуляційній і де будь інше, хіба що не в операційній.

Та ще більш фруструють пацієнти, що поступають за кілька хвилин до того, як ти маєш здавати зміну, оскільки тягти час для передачі ти не в змозі, а дотримання всіх процедур загаює тебе в кращому разі на пів години, а то і більше. І шляхом від порогу відділення до самої приймальні, всі думають лише про одне: «хоч би помилились районом»…

В цей понеділок, я не побачила пацієнтки, що затримала мене в минуле, спочатку роздратувалась, що, виходить, направили її до нас таки випадково… Буває. Але коли дізналась, що її перевели в інфекційне відділення, роздратованість потроху почала переводитись в наростаючу тривогу. Не встигла я продумати можливі варіанти причин, як нашу зміну викликали «на килим» до завідувачки.

— Девочки, у нас произошло ЧП, кто оформлял Изотову на прошлой неделе?

— Я — щось саме неприродно булькнуло з моїх вуст. Дихання сперло, серце вистрибувало з грудей, ноги ставали ватними.

— Изотова ВИЧ положительная, надеюсь, Настя, вы забирали кровь в перчатках? – здавлено питала вона, хоча зрозуміло було і так, що питання це риторичне.

— Нет.

— Вас отстраняют от работы, пока вы не пройдете обследование. Это процедура не быстрая, поэтому вам нужно взять отпуск за свой счет. Вы меня слышите?

— Да, я все поняла – сказала я і не збрехала. Ще ніколи мій мозок не працював так жваво, а розум не був таким ясним. Тисячі варіантів «а що якщо…», «якби я зробила так…», «чому я не подумала про…», «що я скажу…, де я візьму…» і безліч інших розгортались в моїй уяві наче сцени з німого кіно, хутко змінюючи одна одну.

Знати діагноз не так страшно, як страшно перебувати в невідомості: чи хворий ти, чи ні… чи проявиться це через місяць-другий, чи взагалі пізніше… чи є ця форма хвороби виліковною, чи безпечний ти для оточуючих, чи можна тобі жити як всі нормальні люди, або потрібно ізолюватись і сидіти в кутку кімнати, боючись зайвий раз чхнути, подряпатись, пустити слину у вісні…

Мої результати були негативними перший раз, другий і третій. З того часу наша сестра хазяйка, я і завідувачка «відкрили для себе», що є рукавички, які різняться за розміром. Це робить їх не набагато зручнішими, але ж таки з ними краще)