Окраїнська

«Нічого не розумію, звідки в жіночому відділенні взявся чоловік» — думала я, прямуючи до сестринської.

— Чего, уже видала? – усміхнулась Петрівна, вочевидь спіймавши відтінь непорозуміння на моєму обличчі.

— А как это? – тим не менш дивувалась я.

— Да женщина она, иди знакомся – підштовхнула мене Петрівна, передаючи халат.

Пацієнтка майже весь час лежала в позі ембріону, та тихесенько стогнала, чи то від болю, чи то від страху. Вона натягувала та одразу скидала із себе ковдру, метушилась, наче затуркана. На персонал практично ніяк не реагувала, доки не випадало зловити її погляд. А погляд цей, водночас пустий і багатостраждальний, збивав з пантелику навіть здавалося звиклих до всього медсестер старожилів…

Знайомитись із нею було неможливо, кількість пороків, що зійшлись на дівчині було не перерахувати. Головніше, що одразу припадало до ока, це гормональні порушення у вигляді повноцінних густих чорних бороди та вус, за якими приховувалась вроджена патологія – розщілення губи та піднебіння, що в народі іменується як «заяча губа та вовча паща».

Незважаючи на те, що їй було більше 30 років, вона нічого не могла робити самостійно. Ані їсти, ані розмовляти… нема чого казати про елементарні навички самообслуговування чи спілкування жестами, тощо. Окраїнська все життя прожила в селі з літніми батьками, які судячи з усього доглядали її з особливою любов’ю і робили все те, на що мали змогу. Чисте тіло, модельна стрижка, очевидно що раніше борода та вуса були більш охайними… Сам факт того, що за всі ці роки вона жодного разу не ставала пацієнткою нашого закладу – вже казав багато про що.

Чи відчувала вона себе зрадженою чи нещасною? Чи насправді не розмовляла та не могла їсти, чи просто всім мстилась таким чином, як припускали санітарки? Чи реально втратила розум та відчуття реальності від горя, чи просто відчувала саме те, що її лякало та вбивало? Бо спочатку помер її батько, а через тиждень не витримало і мамине серце. Деякий час після поховання сусіди всім селом намагались дати ладу з Оленою (так її звали), але вона пручалась, поводила себе вкрай агресивно. Ба навіть прийом їжі без спеціальних допоміжних засобів перетворювався в катування обох зі сторін. Тож їм не залишалось іншого виходу, ніж відправити її в психіатричну лікарню. Але в такому стані і тут особливої допомоги чекати їй було вже нема звідки.

Заступивши на наступну зміну, я не побачила в «наглядовій» Окраїнську. «Звичайно, — перше, що спало на думку — перевели в іншу палату, значить знайшли підхід».

— Знаешь уже? Вчера – зустріла мене в коридорі Петрівна.

— Да… То есть вчера что? – не одразу збагнула я.

— К родителям ушла… Окраинская наша… — стримано сказала вона – отмучалась. Хорошо не на нашей смене, девчонки говорят кричала — ужас…

Незважаючи на тяжкість свого стану, 30 років вона жила з батьками як належить. Та без них не змогла прожити і тижня. Відчула? Зрозуміла? Адже ж мала зрозуміти, в сучасному світі діти з такими патологіями мають шанс перенесши кілька операцій та пройшовши психологічну реабілітацію повноцінно влитись у суспільство, навчатись, працювати, і навіть створювати сім’ї…