Не дочекаєтесь)

Юля була, як то кажуть, саме файною дівчиною, років 23. Висока, струнка, кароока, з приємним голосом і грайливою усмішкою.

В їдальні нашого училища, вона випікала найсмачніші пиріжки, що мені колись доводилось куштувати. Хачапурі також були «дуже-дуже» в її виконанні, але пиріжки… Їх аромат розповсюджувався з шаленою швидкістю всім першим поверхом, і щойно ніс його вчував, мозок отримував команду: «біжи, бо не дістанеш!».

Гарячі, рум’яні, з хрусткою скоринкою зверху, та трохи вологим тістом всередині, вщент забиті начинкою і величезні, як долоня – смакота та й годі. Скільки разів ми її не вмовляли, рецептом Юля ділитись ніяк не хотіла, жваво посміхалась, жартувала, і запрошувала ласувати, поки ще тут працює.

Роки минали, та працювати довго вона в нас не стала.

Коли Юля приходила до тями в палаті реанімаційного відділення, першою реакцією була звичайна радість від того, що вона побачила знайомі обличчя. Тут, в білій, пустій та холодній залі, на мить їй здалося, що сталась якась помилка, і ми це ми, студенти, що прийшли до неї в їдальню, а вона… Чим більше вона усвідомлювала що сталося, тим більший сором та жах читалися на її обличчі.

Юля вибачалась, заламувала пальці, утирала сльози, що лилися градом і пошепки намагалась пояснити, як сильно її образив «коханий». Відчай, досада, злість, та відчуття, що життя більше не буде таким, як вона мріяла, підштовхнули її до цього відчайдушного кроку – наковтатись пігулок. Щохвилини вона каялась, як все зрозуміла, і звичайно, що більш ніколи, ніяк, нікому і взагалі нема чого. Але тим не менш переведення в психіатричну лікарню було неминучими.

Це закон. Кожна жива душа, що скоїла спробу самогубства, підлягає найретельнішому обстеженню та вжиттю всіх можливих заходів запобігання таким лихим намірам.

На останок я лише спробувала розрядити обстанову і недоладно пожартувала:

— Юль, может все таки дашь рецепт пирожков, на добрую память, мало ли как…

Юля ледь посміхнулась, відгорнулась і стримано відчеканила:

— Не дождетесь)