Клята війна

— Тебе что, нормальной работы не нашлось? Не приживешься ты здесь, ты другая.., а останешься – пропадешь, меня еще вспоминать будешь – віщувала мені Христина.

З самого нашого першого знайомства, вона ставилась до мене як до подружки. Щиро раділа зустрічі, ділилася враженнями, новинами, щебетала все й про всіх. Петрівна, не розуміючи як я до цього ставлюся, постійно її осаджала, нагадувала, про субординацію і Христинка вибачаючись тікала, а потім через різних посланців марно визивала мене на перекур…

Середнього зросту, фарбована брюнетка з великою густою чуприною, що спадає на очі, Христина завжди підводила губи яскравими кольорами. Як в школі, без люстерка, проводила помадою по верхній губі, потім по нижній, захватно чмокала і протягувала помаду мені, раптом би я теж захотіла підфарбуватись… Глибоке декольте, короткі спідниці чи шорти, будь якої пори року, та підбори. Щойно до когось з пацієнтів приходили відвідувачі чоловіки, вона миттю вибігала в коридор, тихою кішкою кралась на розвідку, потім виправляла плечі і не ховаючись починала проходжуватись повз, сміливим модельним кроком. Іноді не витримувала і починала розмову, чи то про погоду, чи то про новини, з чоловіками, що шарілися та ховали очі…

Христина одна із тих, в кого все почалось з післяпологового психозу. Без якихось передумов і передвісників. З одного боку біль, маленька дитина з якою все пішло не так, як очікувалось, відсутність допомоги та притирки чоловіка, з іншого приємна зовнішність та жага до активного і вільного життя. Чим старше ставала донька, тим частіше в Христини траплялись галюцинації. Важко було зрозуміти, чому саме цей сюжет їй докучав, але їй вбачалась війна: окопи, постріли та вибухи. Більше за все вона боялась авіації, але «бігла полем, витягувала поранених, відбивалась і постійно когось звала-шукала».

Звісно згодом дитину в неї забрали, материнських прав позбавили, та чоловік доволі рідко дозволяв їй бачитись з донькою. Христинка часто показувала фото, де вони втрьох, з чоловіком та маленькою чорнявою дівчинкою. Хоча минуло вже 12, про дочку в Христини лишились саме ті спогади, коли мала ще була зовсім маминою. Вона розповідала, як купала її в ванні із піною, розчісувала волосся, плела коси… притихала, потім на очі накручувались сльози і Христина цедила крізь зуби «Будь проклята эта война…»

Було в неї і яскраве, насичене подіями та задоволенням життя. За весь той час молода і доволі симпатична Христина влаштувалась працювати в «стрип-клубі» у Турції. Вона виїздила туди в період ремісії, а потім поверталась сюди лікуватись. Після нашого знайомства, вона так і марила тим, щоб ми поїхали туди якось разом, обіцяла мені п’ятизірковий прийом, і всіляко вмовляла звільнитись.

Роки минали, я звільнилась, але в шухляді ще довго зберігався шматок цигаркової пачки, на якому червоною помадою було написано «Кристина: мой номер 333-2, позвони!»